Начальниця Дворічанської військової адміністрації Харківської області Галина Турбаба розповіла про те, як росіяни зруйнували її громаду, а також про надії на відбудову.

На початку вересня з’явилося повідомлення про те, що українські прикордонники підняли жовто-блакитний прапор над селами Строївка і Тополі Харківської області. Ці населені пункти знаходяться у так званій «сірій зоні» на кордоні з росією. «Після деокупації Харківської області заходити на цю територію було небезпечно через щільне мінування, але тепер прикордонники проклали шлях до цих сіл», – пояснювали військові. Село Тополі знаходиться на правому березі річки Оскіл і буквально примикає до кордону з росією, а село Строївка розташоване за 4 км від Осколу та за 1 км від кордону. Від одного села іншого лише 3 км. Ці села входять до складу Дворічанської громади Харківської області, що об’єдналася у жовтні 2020 року. У громади було багато цікавих проєктів і чималий бюджет. Тепер є лише руїни, а перспективи залишаються доволі туманними. Про це «Децентралізації» розповіла начальниця Дворічанської військової адміністрації, а до цього – голова Дворічанської громади Галина Турбаба, яка пережила два арешти і сукупно провела у підвалах окупантів 83 дні.

Підняття українського прапору у селах «сірої зони»:

Зв’язатися з пані Галиною дуже складно, бо на території громади практично немає зв’язку та інтернету. Нам пощастило поговорити, коли очільниця військової адміністрації ненадовго приїхала у справах до Харкова. Хоча протягом останніх майже двох років пані Галина пережила безліч жахливих подій, про найгірші речі вона говорить цілком спокійно. Адже цей жах давно став частиною її буденного життя.

Тополі і Строївка

Всі українці дуже зраділи, дізнавшись про перехід під контроль України двох сіл вашої громади. Що зараз у цих селах? Чи живуть там люди?

- Наша громада в окупації майже з перших днів повномасштабного вторгнення, адже вона є прикордонною. Восени минулого року під час Харківського прориву частину нашої території звільнила українська армія. Відтоді лінія фронту проходить по річці Оскіл, що поділяє громаду на дві частини: 27 населених пунктів знаходяться під контролем українського уряду, 28 – залишаються тимчасово окупованими. У січні цього року наша армія також звільнила село Гряниківку по той бік Оскола. Мешканців у селі немає, ми їх усіх евакуювали, і зараз там так звана «сіра зона», яку не контролюють ні наші, ні орки.

Тополі та Строївка теж знаходяться у сірій зоні, чи не так?

- Так. Тополі стоять на самому кордоні, ще навесні там жили кілька людей, але влітку вони звернулися до мене з проханням про евакуацією, і ми їх звідти вивезли. Жити у селі неможливо, бо Тополі весь час під обстрілами. А у Строївці і до повномасштабного вторгнення жителів вже не було. Це хутір, там лише два домоволодіння.

Скільки жителів громади загинули внаслідок російського вторгнення?

- Понад 50 мирних жителів, усе внаслідок обстрілів. Росіяни також пограбували нашу громаду, вони забирали нашу комунальну і сільськогосподарську техніку, а також приватний транспорт багатьох наших мешканців. Також кілька людей зникли, ми не знаємо, де вони. З окупованої території до нас теж весь час доходять звістки про зникнення людей. Звідти постійно депортують до росії дітей, і згодом ми розшукуємо їх спільно з профільною службою.

Наскільки великих руйнувань завдали окупанти вашій громаді?

- Наш адміністративний центр, селище Дворічна, що знаходиться неподалік Куп'янська, зруйновано десь на 80%. У нас там було кілька багатоповерхових адмінбудинків, торгова площа, а тепер немає нічого, самі лише згарища. Усі 35 багатоквартирних будинки лежать у руїнах. Лише п’ята частина приватних домогосподарств не зазнала істотних руйнувань, а багато з тих, які їх зазнали, знищені до фундаменту. Тим не менше, близько ста мешканців досі залишаються у Дворічній. Вони гуртуються, підтримують одне одного і сяк-так виживають. Вони ніяк не хочуть виїжджати, незважаючи на оголошення обов'язкової евакуації. Інші села теж сильно пошкоджені, особливо прикордонні, а також і ті, що знаходяться близько до лінії зіткнення. Наприклад, село Кам'янку зруйновано дощенту. Тим не менше, у ньому ще залишилася сім'я з двох осіб, пенсіонери, які ніяк не хочуть залишати рідну оселю. За ними навіть військові приїжджали, наша військова адміністрація знайшла порожній будинок у сусідньому селі Колодязне, куди можна переїхати. Але ці люди ні за що не хочуть рушати з місця.

Руйнування в Дворічанській громаді. Фото Віктора Нестеренка

З усієї медичної галузі лишилася одна «швидка» і онлайн-консультації

Скільки загалом жителів лишилося у громаді?

- До повномасштабного вторгнення у нас за документами налічувалося 16,5 тис. осіб, але реально жили близько 13,8 тисяч осіб. Тепер лишилося не більше 1,1 тисячі осіб, але це тільки на звільненій території, інформації щодо мешканців окупованих населених пунктів нашої громади я не маю.

Куди виїхали люди?

- У тому, що стосується евакуації, нам дуже допомагає Червоний Хрест, команда Ігоря Клименка, члени якої за першим дзвінком вивозять наших людей. Евакуйовані  переважно розміщуються у гуртожитках Харкова, ми знаємо всі їхні місця компактного проживання. Тих, кого таке життя не влаштовує, їдуть до інших міст та сіл України. Багато людей роз’їхалися по знайомих та друзях, є й ті, хто знайшов притулок за кордоном. Частина наших мешканців виїжджала через країну-агресора, тому що іншого шляху для них тоді не було. Адже мости через Оскіл наші військові підірвали у перші дні російського вторгнення.

Руйнування в Дворічанській громаді. Фото Віктора Нестеренка

Які звістки доходять до вас з того боку Осколу?

- Ми маємо інформацію про те, що людей з окупованих територій вивозять примусово. Куди, я не знаю. Разом із тим, є села, у яких залишилися діти. Тобто у той час, коли одним не дозволяють виїжджати, іншим виїзд категорично забороняють. Газу з того боку немає, так само, як і у нас. А електроенергія, мабуть, є, бо зв'язок з окупованими територіями таки час від часу з’являється. Гуманітарну допомогу там росіяни теж деколи роздають, але при цьому настійливо рекомендують отримувати російські паспорти. Кажуть, що наступного разу жоден, хто не має російського паспорта, цю допомогу не отримає.

Ви сказали, що на вільній території вашої громади немає газу. А яка ситуація з наданням інших послуг?

- Світло у нас є, за винятком чотирьох сіл. Але через обстріли, які пошкоджують лінії електропередач, це світло іноді зникає на кілька днів. Бо ремонтувати електромережі під кулями та снарядами непросто. Тому енергетики змушені чекати день-два, доки обстріли вщухнуть. Зв'язку та інтернету у нас також немає, і це дошкуляє найбільше. Щоб подзвонити рідним та дізнатися новини, люди повинні виїжджати у поля і «ловити» зв’язок. Всі магазини також закрито, хіба що у двох селах, які знаходяться подалі від лінії фронту, є невеличкі приватні продуктові магазинчики, але це радше виняток. Натомість на нашій території працюють двоє старост, а також комунальне підприємство “Дворічна”, яке зараз займається, на жаль, не благоустроєм, а завезенням гуманітарної допомоги з Куп’янська чи Бурлука.

Медичні послуги мешканцям теж не надаються?

- Наша лікарня давно не працює, на всю громаду залишився один екіпаж швидкої допомоги, а вся первинна медицина працює онлайн. Однак ми можемо надавати мешканцям матеріальну допомогу за програмою соціального захисту населення, зокрема, виділяти кошти на лікування. На недавньому засіданні комісії ми розглянули 31 заяву, до цього розглядали 28 заяв. Загалом з початку війни ми надали на 600 тис. грн такої допомоги. Люди, які зазнали серйозних поранень, часто потребують тривалого лікування, все це коштує недешево. Також зі свого бюджету ми регулярно надаємо допомогу військовим, поліцейським та працівникам ДСНС.

На лінії вогню

Чи є з чого надавати цю допомогу? Що з бюджетом громади?

- У нас є трошки власних надходжень. Все ж таки наші фізичні особи-підприємці, бажаючи зберегти свій стаж, сплачують податки. Крім того, податки платять два наших сільгосппідприємства, хоч і працюють лише частково. Дрібні фермери цього року теж трішки працювали. Щоправда, найбільші наші фермерські господарства залишилися здебільшого по той бік Оскола. Виручає нас і державна дотація на втрату бюджету. Загалом на цей рік у нас заплановано 73 млн грн, включаючи дотації. А на 2022-й, до повномасштабного вторгнення, ми планували понад 200 млн грн.

Чи допомагають вашій громаді волонтери та міжнародні гуманітарні організації?

- Не всім дозволяють у нас працювати через ситуацію з безпекою. Минулого року ми мали дуже багато волонтерів, вони часто приїздили до нас, допомагали. Але після прильоту 23 лютого по адмінбудинку, де у нас був гуманітарний штаб, військові допуск до громади різко обмежили. Це був великий центр допомоги; люди, які приходили з того боку Осколу, часто ночували там. Тепер гуманітарку у Дворічній просто ніде складати. Те, що ми маємо, ми розвозимо по хатах невеличкими партіями. Причому зараз їздити дуже складно, бо слизько. Минулої середи ми, наприклад, хліб людям так і не довезли. Наша єдина легкова машина з причепом, завантажена хлібом, мусила розвернутися, і потім ми просили допомоги у військових.

В грудні минулого року в громаді дарували подарунки дітям, які ще залишаються на її території.
Фото з архіву Галинаи Турбаби

Чим займаються люди, які лишилися у громаді?

- Домашнім господарством. Незважаючи на обстріли, всі цього року садили городи. Деякі сім’ї, не живучи у громаді, приїжджають лише, щоб попрацювати на городі, а потім їдуть знову вертаються у безпечне місце. Дітей ми евакуювали з громади ще у травні цього року. Минулий навчальний рік вони пропустили, тому що 1 вересня наша громада ще була окупованою. А цьогоріч ми відкрили два заклади освіти: Дворічанський ліцей та Колодезнянський ліцеї. Навчання у них проходить, звісно, онлайн, але наші діти теоретично вже можуть навчатися у наших навчальних закладах, з нашими вчителями.

Які найбільші проблеми стоять перед вами зараз?

- Коли ми зустрічаємось з людьми, то перше, про що мене питають, це «коли можна буде повернутися додому?» Але повертатися на разі нікуди. У нас самі руїни. Крім того, ми зовсім не маємо транспорту, його розбомбили. Зараз із цим нам допомагають місцеві жителі. Легковий автомобіль з причепом – наш єдиний транспорт. У нас не працюють реєстри, хіба лише реєстр пошкодженого майна. Але люди мають можливість тільки заносити до нього повідомлення про руйнації, а компенсацію за пошкоджене майно ніхто з них ще не отримував. Адже ми не можемо оцінити всі пошкодження, наша комісія не в стані робити це під обстрілами. Коли люди звертаються до нас, наприклад, за реєстрацією народження дитини, за отриманням паспорта, за довідкою про склад сім'ї, а ми нічим не можемо їм допомогти. У трохи кращій ситуації ті села, у яких облік вели за допомогою господарських книг, але все ж без доступу до реєстрів працювати дуже складно. А ще у нас зовсім немає робочих приміщень. Я – бомж у повному сенсі цього слова, бо росіяни розбомбили і мій приватний будинок і місце моєї праці. Я дивом залишилася живою. Маленький кабінетик вдалося знайти у селі Шевченковому, я тепер працюю там. Там і наш відділ соцзахисту, і Пенсійного фонду.

Комунальний транспорт загарбники або вкрали, або знищили. Фото Віктора Нестеренка

Полон і поранення

Ви двічі потрапляли до російського полону. Як сталося?

- Я не чекала, що так може трапитися, тому для мене це було цілком несподівано. Коли 24 лютого я прокинулась від вибухів, то зовсім не знала, що робити. Ми ж прикордонна територія. Росіяни захопили нас дуже швидко. Згодом я намагалися забезпечити людей всім необхідним, заспокоїти їх. Це було непросто, бо з перших днів територію громади розділив надвоє Оскіл, мости через який підірвали. Але тоді ще працювала торгівля, всі установи, підприємства. Десь через тиждень у нас з'явилися російські військові. Перше, що вони нам сказали, це що вони прийшли «наводити лад» і не будуть нам заважати. Вони й справді не заважали, і ми спокійно працювали аж до травня. Але у травні російські військові раптом почали організовувати збори людей, «які потребують гуманітарної допомоги». Ми не могли отримати цю допомогу від України, від якої нас вже відділяла лінія фронту. Але й люди наші особливо нічого і не потребували, це було більше для пропагандистської картинки. 1 травня по обіді російські військові прийшли до мене на роботу, провели обшук у моєму кабінеті і забрали мене. Везли мене із зав'язаними очима, але згодом я довідалася, що опинилася у Куп’янському райвідділі поліції. Там мене довго допитували, казали, що я «националистка, которая сотрудничала с правоохранительными органами и не давала завозить гуманитарную помощь». Допитували до пізнього вечора, а потім сказали: «Вы остаетесь тут».

Скільки ви провели у першому ув’язненні?

- 33 дні. Спершу мене викликали на допити, але потім наче забули про мене. При цьому моїм рідним говорили, що «здесь такой нет», тобто вони не могли знайти мене і не знали, що про мене думати. Проте одного дня мене викликали з камери і раптом сказали, що мене відпускають. Я зраділа, проте коли я спробувала повернутися до роботи, почула: «Вам сюда ходить запрещено». Я залишилася вдома, намагаючись відновити здоров’я після ув’язнення. Між тим у громаді почався справжній цирк. Росіяни заходилися готували списки тих, хто працюватиме на них, обіцяли кожному з тих, хто погодиться, по 10 тис. російських рублів. Звісно, перед тим вони проводили «співбесіди», на яких погрожували і залякували. До мене черга так і не дійшла, бо 21 липня мене знову забрали, цього разу вже просто з дому.

Які звинувачення вам висували?

- Мене звинувачували у тому, що я не мала права спілкуватися зі своїми працівниками, тим більше, не мала права розраховувати людей з роботи. А що ж мені іще робити, коли люди, які не хотіли працювати, приходили до мене із заявами про звільнення? При цьому я казала, що Україна від нас не відмовилася, що до нас надходять кошти на різні видатки, надходять пенсії, освітня субвенція, кошти на медичні послуги. За це я провела у в’язниці ще 50 днів, доки 8 вересня нас не звільнили українські війська. Слава Богу, мене не били. Щоправда, увесь час казали: «Якби ти не була жінкою, та ще й у віці, то ми б тебе...». А наших хлопців били, вся в’язниця чула, як вони кричали.

Яким був день звільнення?

- З в’язниці ми вибралися самі, зауваживши, що охорони вже немає, і росіяни забралися. Нашим хлопцям вдалося вибити скоби решітки зі стіни, потім вони знайшли ключі він усіх камер і випустили нас. Загалом у Куп’янському райвідділі сиділи десь 130-150 осіб. Сиділи у різних камерах: і у 2-місніх, і у 6-місніх, і у 10-місніх, і у 12-місніх.... Серед ув’язнених були і місцеві фермери, і директори шкіл, хоча з ними сиділи також і кілька місцевих алкоголіків,  яких кинули за грати за порушення комендантської години. Коли ми вибралися, то переночували у церкві неподалік, а потім разом з директором нашого комунального підприємства, який теж був одним з в’язнів, пішли пішки у Дворічну. Було дуже страшно, бо ще 10 вересня росіяни стояли на виїзді з Куп'янська. Ми дуже боялися, що коли прийдемо додому, за нами одразу ж прийдуть. Але на щастя, того ж дня, 10 вересня, росіяни пішли і одразу ж за ними з’явилися наші. Я запам’ятаю на все життя, як вони прийшли до мого двору і сказали: «Тепер тут мир – ідіть на роботу, спокійно працюйте». І ми пішли на роботу. Так я працювала до 23 лютого, коли після удару російською ракетою по нашому гуманітарному штабу опинилася під завалами.

Розкажіть про цей жахливий день.

- Я вже казала, що у цьому адміністративному будинку був гуманітарний штаб, люди приходили туди і хліб брали, ліки, теплі речі, бо якраз була зима. Цю будівлю вже було пошкоджено обстрілами, вона стояла без вікон, ми їх забивали потроху, намагаючись зберегти. Вже дійшли до 4-го поверху. З цієї будівлі росіяни вкрали всю оргтехніку, всі цінні речі. Залишилася тільки гуманітарна допомога у підвалі, коли 23 лютого між 2-м і 3-м поверхом вдарила російська ракета. Це був постріл високоточною зброєю, як казали згодом військові. Мабуть, хтось зі своїх навів, бо люди у нас різні. Дуже важко розчаровуватися в людях, але я мушу це сказати. Кілька наших колишніх співробітників пішли на співпрацю з ворогом. Коли я сиділа у в’язниці, вони працювали на окупанта. І ще й тепер працюють. Ми знаємо всі їхні імена і повідомляємо про їхню діяльність Службу безпеки України.

Чи всім вдалося врятуватися зі зруйнованої будівлі?

- Тіла двох місцевих жінок, з якими я працювала у той день, досі там, під завалами. Працівники ДСНС оперативно почали розбирати уламки будівлі, але згодом з’ясувалося, що потрібна дуже потужна техніка, щоб підняти важкі плити, а цієї техніки не було. До того ж, у день, коли зруйнували будинок, 4 екіпажі ДСНС та швидкої допомоги потрапили під обстріл, і їхні автомобілі було пошкоджено. Тож про те, щоб притягнути з тилу якусь потужну техніку, не було й мови. Можливо, ці жінки тоді ще були живі. А я бачите, врятувалася, хоч і довелося згодом кілька тижнів провести у лікарні.

Руйнування в Дворічанській громаді. Фото Віктора Нестеренка

Надія на відбудову і запрошення на роботу

Розкажіть про те, якою була ваша громада до повномасштабного вторгнення?

- У нас було дуже розвинене сільське господарство, ми ним дуже пишалися. Завдяки двом нашим м’ясо-молочним комплексам наш район завжди посідав лідируючі місця за надоями молока у Харківській області. Також наша громада мала непоганий туристичний потенціал, бо саме у нас народився лауреат Нобелівської премії Ілля Мечников. Зараз його рідне село, яке тепер називається Мечникове, є тимчасово окупованим. А ще у нас є національний природний парк «Дворічанський». Там надзвичайно красива природи, крейдові гори, багато рослин і комах, занесених до Червоної книги. Щоб привернути увагу туристів, ми започаткували свято Івана Купала, на яке у 2021 році приїхали люди не тільки з Харківської області, а й з сусідніх регіонів. У нас були великі плани. Буквально за два дні до повномасштабної війни ми зустрілися з проєктантом стосовно капітального ремонту нашої центральної вулиці у Дворічній. Ми запланували на це кошти. У нас ремонтувалися будинки культури та школи, також за допомогою Європейського банку ми капітально відремонтували центр первинної медицини. Добре у нас було життя…

Що тепер? Які задачі стоять зараз перед вами як перед начальником військової адміністрації?

- Ми маємо робити все можливе, щоб допомагати військовим, а також тим цивільним мешканцям, які залишилися на території громади. Їх не можна кидати напризволяще. Також я хочу, щоб про нас чули і за можливості допомагали нам, зокрема, і у відновленні. Бо коли інвестори та різноманітні міжнародні структури чують про зону активних бойових дій, вони втрачають до нас будь-який інтерес. Я з заздрістю чую повідомлення про те, як відбудовуються інші громади. Ми про таки тільки мріємо. Я також хочу звернутися до тих, хто критикує нашу роботу. Критикувати легко, коли сам нічого не робиш. Всіх закликаю: приїжджайте, робота для всіх знайдеться.

* за матеріалами сайту "Децентралізація"