Місто, яке зазнало найбільше руйнувань, готується до зими та відбудови. «Децентралізація» поспілкувалася з начальником Ізюмської військової адміністрації Валерієм Марченком.
Автор: Дмитро Синяк
Вперше я побував в Ізюмі у березні 2017-го. Міський голова Валерій Марченко, якому вдалося перемогти на виборах представників партії регіонів, тоді був сповнений планів та надій на майбутнє. Завдяки реформі місцевого самоврядування і децентралізації владних повноважень, власні надходження до місцевого бюджету у 2016 році зросли до 77 млн грн (у 2015-му було лише 43 млн грн). Через це фінансування сфери освіти вдалося збільшити у 8 разів, а сфери культури — в 11! Ще близько 35 млн грн (!) грантових коштів залучили ізюмчани. Північна екологічна фінансова корпорація NEFCO провела у місті капітальний ремонт дитячого садка та школи. Німецька корпорація GIZ у двох дитсадках замінила вікна та утеплила фасади, а крім того, перебудовувала навчально-промисловий комплекс, що простоював без діла, під гуртожиток для вимушених переселенців із захопленого росіянами Донбасу.
Мені складно повірити у те, що усього цього більше немає. Навесні нинішнього року російські авіація та артилерія перетворили Ізюм на руїни. Площа Леннона (саме так, Леннона, а не леніна) засипана уламками довколишніх будівель, славетний Міст закоханих, переломлений надвоє, лежить у Сіверському Донці.
За неофіційним рейтингом, Ізюм тепер вважається найбільш зруйнованим містом України. За кількістю руйнувань він перевершує навіть Маріуполь. З 1 квітня цими руїнами намагалися керувати росіяни, але 11 вересня вони залишили місто, щоб уникнути оточення українською армією.
За кілька днів Валерій Марченко повернувся до Ізюма. Щоправда, міську раду, у якій він працював колись, спалили, так що він вимушений тепер працювати в іншому приміщенні, на власній офісній техніці. Й статус у міського голови тепер інший – віднедавна він є начальником Ізюмської військової адміністрації. Пан Валерій і надалі випромінює рішучість та впевненість у майбутньому Ізюма. Децентралізація попросила Валерія Марченко розповісти про ситуацію у місті.
Ізюмська громада мала усе для розвитку і вдало користувалася отриманими в ході децентралізації можливостями. Усе це закінчилося 24 лютого цього року...
Розкажіть про березневі бої, у центрі яких опинився Ізюм. Чому обстріли були такими потужними?
- У районі Ізюма Сіверський Донець, огинаючи білу крейдову гору Кременець, найвищу точку Харківської області, утворює широку петлю. Частина міста знаходиться за рікою, і саме її вже 6 березня захопили росіяни. Але оскільки наші бійці вчасно підірвали всі мости, російська армія мусила зупинитися й тільки обстрілювала українські позиції та житлові будинки. Найбільших руйнувань завдавали 500-кілограмові бомби, які щодня падали на місто. В один з найскладніших днів, ми нарахували 26 авіаційних атак. Так тривало майже до 29 березня… Згодом росіяни зуміли налагодити переправи, і 14 березня відрізали дорогу на Слов'янськ. У центральній частині міста точилися бої. Але незважаючи на це, Ізюм протримався ще два тижні. Тоді ми робили все, що від нас залежало, аби допомогти військовим: створювали протитанкові загородження, копали окопи, забезпечували наших солдатів всім, чим могли. Але військових у нас тоді було дуже мало. Фактично місто боронив лише один батальйон десантників і територіальна оборона – близько 300 місцевих героїв. Тим не менше, бої були дуже запеклими.
Яким є масштаб руйнувань в Ізюмі?
- З 11-ти наших шкіл залишилося 4, з 20-ти котелень – 9, а з багатоповерхівок зруйновано близько 80%. Коли росіяни захопили місто, я виїхав спочатку до Слов'янська, а потім до Лозової. Не хотів бути надто далеко від Ізюма. Мій власний будинок вцілів, але орки, які жили у ньому півроку, винесли все, що тільки можна було. Залишили самі голі стіни. А ще стільки сміття, що годі й уявити, воно заледве помістилося у три величезні контейнери! І ще десь зо два контейнери буде. Свині натуральні!
Масштаби руйнувань Ізюма. Фото: Evgeniy Maloletka
Чи встигли ви організувати евакуацію?
- Офіційна евакуація відбулася 10 березня, коли росіяни захопили північну частину Ізюма, ту, що за Сіверським Донцем. Саме тоді Офіс Президента зміг організувати евакуацію цивільного населення. До міста приїхали 60 автобусів, але люди не дуже хотіли їхати, тож 18 автобусів залишилися порожніми. Згодом волонтери і тероборонівці вивозили людей вже під обстрілами. Вони продовжували робити це, ризикуючи власним життям, і згодом, коли Ізюм вже було окуповано. Спочатку людей вивозили через Балаклею, потім через Печеніги, через дамбу. Міська рада при цьому постійно була на зв'язку, допомагаючи всім, чим тільки можна. Ми також 6 разів просили у росіян дати нам гуманітарні коридори, але вони жодного разу не погодилися на це.
Чи багато людей залишилися в Ізюмі під окупацією?
- Близько чверті жителів, переважно з приватного сектора, який постраждав незначно. Вже зараз в Ізюмі налічується близько 17 тисяч мешканців, і їхня кількість щодня зростає. Люди їдуть і їдуть, хоча у нас досі немає ані світла, ані газу, ані води. Щоправда, енергетики обіцяють невдовзі відновити електропостачання, тоді, я думаю, людей ще додасться. До війни у нас жили близько 46 тисяч осіб, 60% з них – у приватному секторі, решта – у багатоповерхівках. Але тепер вертаються навіть до багатоповерхівок. Адже у деяких з них певні під’їзди вціліли.
Люди повертаються навіть у напівзруйновані багатоповерхівки
Чи багато колаборантів виявилося в Ізюмі?
- Були колаборанти, що там казати! Зараз більшість з них повтікала до росії. Але чимало залишилося таких, яких формально і притягнути немає за що, хоча вони й підтримують росію. З іншого боку, всі добре запам’ятали історію 2014-го року, коли того, кого багато хто вважав головним організатором сепаратистських заворушень в Ізюмі, знайшли застреленим у полі. Разом із дружиною. І по сьогодні ніхто не знайшов винуватців.
Тим не менше, до війни в Ізюмі місті було чимало проросійських настроїв. А що зараз?
- Ситуація поки не дуже весела, тому що багато проукраїнських мешканців виїхали або пішли до ЗСУ. А близько половини тих, хто залишилися, симпатизують росії. Це переважно пенсіонери та люди, яким просто нікуди виїжджати. І от незважаючи на те, що місто зазнало таких жахливих руйнувань і що стільки людей загинуло, ці, м’яко кажучи, диваки все одно за «руський мір». Це не піддається здоровому глузду.
Жителі Ізюма оговтуються від окупації, проте багато хто тут усе ще вірить у "рускій мір"
Весь світ був вражений фотографіями масових поховань в Ізюмі. Чи багато жителів міста загинули?
- Близько тисячі. Та поки що офіційних даних немає, адже тривають слідчі дії. Крім того, загиблих знаходять дотепер. Наприклад, у селі Кам’янка нашої громади їх і зараз дістають зі зруйнованих погребів, де вони ховалися від бомбардувань. Кількадесят людей стали жертвами катівні, яку орки влаштували у підвалах міського відділу поліції, а також двох інших, поменше. Там вони вбивали, ґвалтували, знущалися… Щоправда, більшість ізюмчан загинули не безпосередньо від рук росіян, а внаслідок їхніх дій. Хтось не отримав своєчасно медичну допомогу, у когось закінчилися критично важливі ліки, хтось замерз. Серед таких людей мої рідні тітка та дядько, які ще могли би прожити не один рік. Але випробування війною виявилося занадто важким для них. Росіяни дуже хотіли, щоб у нас почався голод, і щоб ми потім їм дякували за банку тушонки. Тому більше місяця вони не давали людям навіть гуманітарної допомоги, і кожен мав шукати їжу де сам бажає. Лише потім загарбники почали потроху підгодовувати людей, щоб уникнути повного колапсу.
Поховання в Ізюмі. Вони вразили світ не менше, ніж братські могили у Бучі на Київщині
Розкажіть про ваші враження від повернення до Ізюма.
- Понад усе мене вразили не руйнування, а те, що місто стояло фактично порожнім, без людей. Таким я його ще ніколи не бачив. Всі, хто лишилися, поховалися хто де міг, бо росіяни пере тим, як тікати, оголосили цілодобову комендантську годину. І багато хто навіть не знав, що до Ізюма зайшли українські війська.
За роки вашого керування містом Ізюмська міська рада залучила понад 100 млн грн позабюджетних коштів, які пішли на капітальні ремонти та будівництво. Невже всі результати вашої праці знищені?
- Майже всі: школи, дитячі садочки… Лишилися тільки кредити. Наприклад, кредит від NEFCO. Ми до війни, власне, розпочали ремонт однієї зі шкіл, яку згодом знищили росіяни. Та партнери обіцяють, що спишуть цей кредит.
Як тепер керувати зруйнованим містом?
- На даний час переді мною як міським головою стоїть одна задача – пережити зиму, а також допомогти людям бодай мінімально відбудувати те, що пошкоджено. Капітальних ремонтів зараз не буде, але лагодити дахи, системи опалення, вставляти вікна ми будемо. Щоб люди змогли сяк-так перезимувати. А вже наступного року будемо залучати до відбудови Ізюма іноземних інвесторів. Та відбудова почнеться не раніше весни. Дехто з партнерів вже пропонує свою допомогу: чехи, литовці, турки… Ми маємо велику потребу у будівельних матеріалах, у матеріалах для котелень, тепломереж, водоканалів, техніку, різноманітні прилади тощо. Налагодити мирне життя вдасться, але не за один тиждень і не за один місяць. Років за п’ять, думаю, все можна буде відбудувати.
Наскільки від війни постраждали села Ізюмської громади?
- До нашої громади входили загалом 3 старостинських округи, два з них з боку Харкова, звідки прийшли орки. Там руйнувань майже немає. А от один старостинський округ, з боку Слов’янська, постраждав дуже сильно. У селах Кам'янка, Суха Кам'янка та Суничина точилися дуже запеклі бої. У Кам'янці тепер немає жодної цілої будівлі. А до війни там жили майже 1200 людей. Тепер же ми заледве нарахували 12. Села немає. Люди хочуть його відбудувати, але вже зрозуміло, що таким, як колись, воно вже ніколи не буде. Хоча якщо буде компенсація від держави, люди багато що відновлять самі.
Налагодити мирне життя обов'язково вдасться, але попереду непрості роки
Іншим державним питанням, напевно, є укріплення Ізюму, значення якого в обороні, мені здається, недооцінили.
- Ні, що ви, військові все чудово розуміли. Просто навесні важливіше було захистити Київ, і туди пішли наші основні війська, тож росіяни скористалися цим. Ізюм завжди був дуже важливим форпостом. Під час Другої світової тут ішли шалені бої, з мільйонними жертвами. А згадайте «Слово о полку Ігоревім»: «Ось і сховалася Русь за горою». У нас же на горі Кам'янка була давньоруська застава, звідси русичі чинили опір ворогам. Так що наша роль в обороні краю історично склалася.
За які гроші житиме місто? Адже бюджет немає звідки поповнювати…
- Так, немає звідки, бо у нас зараз нічого не працює, всі промислові об'єкти знищено. Серед них – і наш найбільший платник податків, Ізюмський приладобудівний завод. Там працювали майже 1,5 тисячі людей… Зараз нам, як ви самі розумієте, не до розвитку бізнесу. Зберегти б те, що вціліло, і тих, хто вцілів. Вчора я мав зустріч з виробниками покрівель, вони обіцяли допомогти, але йдеться про найтерміновіші справи. Я думаю, поки триватиме війна, ніхто не інвестуватиме у місто. Отже надія тільки на повернення людей. Але поки що більшість з них чекають.
Комунальної техніки у громади майже не залишилося, росіяни розбили чи покрали її, залишивши натомість на вулицях міста залишки своїх озброєнь...
Чи зберіглася бодай якась міська техніка: грейдери, трактори?..
- Нічого майже не лишилося. Збереглися лише дві машини для вивезення сміття, три великих контейнеровози і п’ять маленьких. (Загалом їх було двадцять!) Що не розбили, те вкрали. Якби не техніка Державної служби з надзвичайних ситуацій, яка прийшла з Києва та із Західної Ук раїни, я навіть не знаю, як би ми чистили місто й розбирали завали. Та що техніка! Людей немає, працювати ні з ким! Комусь нікуди повертатися, хтось чекає, коли дадуть світло, хтось зовсім вже не повернеться, бо влаштувався за кордоном. З 80-ти співробітників міської ради залишилося заледве 20.
У вас було стільки туристичних родзинок: старовинна церква, міст закоханих…
- Все порозбивали. Хіба що церква вціліла – у ній тільки вікна повилітали. Думаю, після нашої перемоги Ізюм цілком може стати музеєм цієї війни. Кілька будинків, які вже не підлягають відновленню, я би залишив для наступних поколінь. Нехай бачать, до чого призводить тривала узурпація влади, помножена на імперський синдром. І нехай пам’ятають, чого коштувала нам перемога.
Свято-Вознесенському собору в Ізюмі пощастило вціліти
