Свято зі сльозами на очах: рішення Конституційного Суду №6-рп/2012

PDFДрукe-mail

Уже, мабуть, усі у професійному середовищі місцевого самоврядування чули про рішення Конститу­ційного Суду України(Далі за текстом — КСУ) від 13.03.2012р. № 6-рп/2012 (Далі за текстом — Рішення № 6-рп/2012) , яким були дані висновки щодо відповідності Конституції України п. 2 ч. 1 ст. 7, п. 2 розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 07.04.11р. № 3206-VI «Про засади запобігання і протидії корупції» (Далі за текстом — Закон № 3206). По-перше, вітаємо усіх, на кого поширюється дія Закону № 3206 чи його окремих приписів (Далі за текстом — суб’єкти відповідальності), з першим офіційним доку­ментом, який беззастережно можна використовувати у будь-яких судах, прокуратурах та інших органах влади для захисту своїх прав та інтересів. По-друге, давайте уважно проаналізуємо окремі положення Рішення № 6-рп/2012.

ПРО ПРАВО ВОЛОДІТИ КОРПОРАТИВНИМИ ПРАВАМИ

Витяг із Рішення № 6-рп/2012 (У тексті Витягу використані скорочення, прийняті редакцією):

<…> Відповідно до Основного Закону України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним (ч. 1, 2,4 ст. 41). Конституцією України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ч. 1 ст. 24); усі суб’єкти права власності рівні перед законом (ч. 4 ст. 13). Згідно з ч. 3 ст. 319 ЦК України усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

За ч. 1 ст. 167 ГК України учасники (акціонери) господарського товариства мають корпоративні права, тобто права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації та активів у разі ліквіда­ції останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Це положення конкретизовано у Законі України «Про акціонерні товариства», згідно з п. 8 ч. 1 ст. 2 якого корпоративні права — це сукупність майнових і немайнових прав акціонера — власника акцій товариства, — які випливають з права власності на акції та включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його лік­відації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами.

Особи, уповноважені на виконання функцій держави та місцевого самоврядування, як і інші фізичні та юридичні особи, ма­ють право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, у тому числі з метою набуття та реалізації корпоративних прав. У преамбулі Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи зазначається, що хоч публічні службовці і наділені особливими правами та обов’язками для виконання функцій держави, однак вони є громадянами, а тому за ними слід визнавати ті ж права, що й за іншими громадянами, у тій мірі, у якій це можливо. Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб також допускає здійснення державними посадовими особами діяльності, спрямованої на отримання фінансового прибутку (п. 5); в той же час державні посадові особи зобов’язані утримуватись від володіння фінансовими, комерційними або іншими аналогічними інтересами, які є несумісними з їх посадою, функціями, обов’язками або їх виконанням (п. 4).

Згідно з ч. 2 ст. 167 ГК України володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом, але законом можуть бути встановлені обмеження для певних осіб щодо володіння ними та/або їх здійснення. Одне з таких обмежень встановлено у п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону, (Ідеться про Закон № 3206) за змістом якого особам, зазначеним у п. 1 ч. 1 ст. 4 цього Закону, забороняється входити до складу орга­ну управління чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку, зокрема бути головою або членом наглядової (спостережної) ради, виконавчого органу, ревізійної комісії, ревізором господарського товариства, а також головою або членом іншого органу товариства, якщо утворення такого органу передбачене статутом товариства. Встановлена за­борона не поширюється на володіння та/або реалізацію особами, уповноваженими на виконання функцій держави та місцевого самоврядування, решти корпоративних прав, не пов’язаних з участю (членством) в управлінні поточною діяльністю господар­ського товариства.

Згідно з ч. 1 ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Відповідно до ч. 1 ст. 100 ЦК України право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі. З огляду на це особи, уповноважені на виконан­ня функцій держави та місцевого самоврядування, мають право на придбання акцій (часток, паїв) господарського товариства, управляти ним, беручи участь у загальних зборах учасників (акціонерів), отримувати дивіденди, інформацію щодо діяльності товариства, частину його активів у разі ліквідації товариства тощо.

Рівність учасників (акціонерів) господарського товариства як власників та як суб’єктів корпоративних прав закріплено в ч. 1 ст. 25 Закону України «Про акціонерні товариства», згідно з якою кожному акціонеру надається однакова сукупність прав, вклю­чаючи право на участь в управлінні акціонерним товариством, зокрема, шляхом участі в загальних зборах учасників (акціонерів) господарського товариства.

Таким чином, КСУ дійшов висновку, що заборона особам, зазначеним у п. 1 ч. 1 ст. 4 цього Закону, брати участь у загальних зборах підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку, як вбачається зі змісту положень п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону, суперечить ч. 1, 2 ст. 24, ч. 1, 4 ст. 41 Конституції України <…>

Простіше кажучи, ви маєте повне право володіти корпоративними правами комерційних підприємств, бути їх засновниками, учасниками чи акціонерами. Більш того, участь у загальних зборах таких підпри­ємств не вважається порушенням обмежень, уста­новлених для суб’єктів відповідальності Законом № 3206.

Водночас КСУ підтвердив конституційність поло­жень п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону № 3206, яким суб’єктам відповідальності забороняється входити до складу інших органів управління комерційних підприємств та організацій, крім загальних зборів.

Виникає резонне запитання — а що робити осо­бам, які були притягнуті до відповідальності за вчи­нення адміністративних корупційних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 1724 Кодексу України про ад­міністративні правопорушення (Далі за текстом — КпАП) , у зв’язку з тим, що вони були власниками корпоративних прав комерцій­них підприємств та організацій?

Багато з таких людей були звільнені з роботи, та й тим, кому вдалося утриматись на посадах, не со­лодко — адже відомості про них внесені до Єдино­го державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення (Далі за текстом — Реєстр корупціонерів), а це означає певні обмеження щодо можливості подальшого працевлаштування. Та й сорому ці люди натерпілися під час проваджен­ня у справах, і продовжують страждати від ганебного визначення «корупціонер», яке їм, як виявилося, дали безпідставно.

ВАЖЛИВО

Усе, про що ви прочитаєте далі стосовно можливості «реабілітації» осіб, притягнутих до відповідальності за ч. 2 ст. 1724 КпАП, є колективною думкою авторів та консультантів, які нам допомагали. Причому думкою з дуже складного та неоднозначного пи­тання. Коли ви будете читати цю статтю, ситуація може змінитися, і, можливо, офіційні органи влади запропонують інші шляхи вирішення проблеми. Нічого не вдієш, між підготовкою матеріалу та днем, коли ви отримуєте нашу газету, проходить певний час, а для людей, які тепер отримали можливість реабілітуватися в очах суспільства, нині кожна година має значення.

Слідкуйте за повідомленнями Правового центру підтримки місцевого самоврядування у соціальних мережах, там ми будемо викладати інформацію про порядок оскарження рішень судів про накладення адміністративних стягнень за ч. 2 ст. 1724 КпАП більш оперативно.

Сторінки Правового центру у соціальних мережах: Вконтакте http://vkontakte.ru/prcentr, Facebook http://www.facebook.com/prcentr https://www.facebook.com/groups/223936827697792

ПРОБЛЕМА

Постанови про вчинення адміністративних корупційних правопорушень виносять лише районні, районні у місті, міські чи міськрайонні суди (судді), оскільки від­повідно до ст. 221 КпАП тільки вони можуть розгляда­ти ці справи.

Постанова суду першої інстанції може бути оскар­жена в апеляційному порядку. Відповідно до ч. 10 ст. 294 КпАП постанова апеляційного суду набирає за­конної сили негайно після її винесення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Установлення невідповідності Конституції України (неконституційності) якогось закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, у більшості категорій спорів вва­жається нововиявленою обставиною, яка є підставою для скасування судового рішення, за умови, що це рі­шення ще до кінця не виконане. Однак, хоча ч. 2 ст. 8 КпАП передбачено, що закони, які пом’якшують або скасовують відповідальність за адміністративні пра­вопорушення, мають зворотну силу, механізму пере­гляду постанов про адміністративні правопорушення, які набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими обставинами КпАП не передбачає.

Людською мовою це означає: якщо фізична особа в Україні постраждала унаслідок застосування акта, який потім визнали неконституційним, вона має право на перегляд судового рішення, щоб її визнали неви­нуватою та відновили її юридичний стан, у якому вона перебувала до того, як до неї застосували неконсти­туційний акт (наприклад, поновили на роботі, сплати­ли кошти за час вимушеного прогулу, виключили із Реєстру корупціонерів відомості про неї). Але якщо рі­шення по справі про адміністративне правопорушення, від якого постраждала особа, уже набрало законної сили, захиститися вона не може, бо вітчизняним зако­нодавством не передбачено, як це зробити.

Подібне питання КСУ розглядав у минулому році, коли ухвалою від 21.09.11 р. № 42-у/2011 відмовив у відкритті провадження у справі № 2-41/2011 за кон­ституційним поданням Верховного Суду України. У рамках цієї справи Верховний Суд звернувся до КСУ з проханням розтлумачити, як він може виконати рі­шення Європейського суду з прав людини у справі «Корнєв і Карпенко проти України», яким для виправ­лення порушення, допущеного українськими судами під час постановлення рішень по справі про адміністра­тивне правопорушення, було рекомендовано відправи­ти справу на новий розгляд, перегляд або відновити провадження. КСУ відмовив у провадженні та вказав, що через прогалини, які існують у вітчизняному зако­нодавстві, ані повернути цю справу на новий розгляд, ані переглянути її, ані відновити провадження немож­ливо, оскільки: «…у чинних законах не врегульовано питання щодо перегляду судових рішень у вказаній ка­тегорії справ, а заповнення прогалин у законах Украї­ни належить до повноважень Верховної Ради України, а не Конституційного Суду України» (Цитата по тексту ухвали КСУ).

Отже, міжнародні норми права передбачають мож­ливість відновлення попереднього юридичного стану, який фізична особа мала до виконання незаконних рішень, навіть після виконання цих рішень (restitutio in integrum). Вітчизняне процесуальне законодавство сьогодні не має механізмів для відновлення стану фі­зичної особи, яка постраждала внаслідок незаконного притягнення до відповідальності за вчинення адміні­стративного правопорушення.

Однак є приємна новина. 22 березня Верховна Рада України проголосувала у першому читанні зако­нопроект від 07.02.12 р. № 10001 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забез­печення права особи на перегляд судових рішень» (З повним текстом законопроекту ви можете ознайомитись на офіційному сайті Верховної Ради України), яким, серед іншого, пропонується доповнити КпАП статтею 2941, згідно з якою буде можливо перегляда­ти постанови у справах про адміністративні правопо­рушення з підстав встановлення міжнародною судо­вою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні судом справи про адміністративне право­порушення.

ЩО МИ ПРОПОНУЄМО?

Якщо б постанову про вчинення адміністративно­го правопорушення щодо цієї категорії справ виносив якийсь інший орган чи суб’єкт владних повноважень, то існувала б можливість якось «вихитритись» та по­давати скарги не тільки у порядку КпАП, а й із засто­суванням норм Кодексу адміністративного судочин­ства України (Далі за текстом — КАС), який прямо передбачає можливість та порядок оскарження судових рішень у зв’язку з ново-виявленими обставинами. У нас постанови виносили суди (судді). Тому користуватися приписами п. 3 ч. 1 ст. 288 КпАП, яка дає примарну можливість застосу­вати норми КАС під час оскарження рішень судів апе­ляційних інстанцій про притягнення до відповідальності за ст. 1724 КпАП, не можна — вони стосуються лише прав на оскарження постанов суб’єктів владних по­вноважень про накладення адміністративних стягнень (тобто не тоді, коли постанову винесли суди чи судді).

Як показує аналіз чинного законодавства та судо­вої практики, механізмів для захисту прав фізичної особи, яка постраждала від незаконного рішення суду у справі про адміністративне правопорушення, крім по­дання апеляційної скарги у вітчизняному законодавстві не існує. Після того, як рішення суду першої або апеля­ційної інстанції набере силу, ви не зможете оскаржити його ані у касаційному порядку, ані за нововиявленими обставинами. Це передбачено ст. 294 КпАП, у якій ска­зано, що рішення суду апеляційної інстанції є остаточ­ним і оскарженню не підлягає. Звертатися до вищих спеціалізованих судів або до Верховного Суду України зі скаргою безперспективно, адже процесуальний за­кон, а також Закон України «Про судоустрій та статус суддів» у чинній сьогодні редакції не передбачають повноважень цих судів, їх пленумів, голів чи суддів на перегляд рішень по справах про адміністративні правопорушення у касаційному порядку чи за новови-явленими обставинами. Тому за захистом своїх прав вам слід звертатись одразу до Європейського суду з прав людини.

Поки що механізму для відновлення вашого стану навіть за рішенням Європейського суду щодо цієї ка­тегорії справ у нас в державі немає. Однак поки ваша справа буде розглянута у Європейському суді, Законо­проект № 10001, який дозволить виконувати рішення визнаних Україною міжнародних установ по справах про адміністративні правопорушення, буде, скоріше за все, проголосований. Зверніть увагу, що після того, як цей законопроект перетвориться на закон та набу­де чинності, у вас буде всього 1 місяць на оскарження рішення.

Наскільки реально звичайній людині без особливих зв’язків та достатків підготувати заяву та супроводжува­ти розгляд справи у Європейському суді? Мабуть, питання риторичне. Зрозуміло, що процедура ця недешева та непроста. Та гадаємо, що відновлення доброго імені та можливість повернутися на посаду, з якої вас незаконно звільнили, того варті. Не забувайте, що ви можете пре­тендувати на компенсацію середньомісячного заробітку за весь час вимушеного прогулу та моральної шкоди, завданої незаконним звинуваченням та звільненням. А для тих, кому вдалося втриматись на посадах після звинувачення, слід подавати позов про на компенсацію моральної шкоди та вилучення відомостей про притяг­нення до відповідальності з Реєстру корупціонерів.

ЩОДО ДЕКЛАРУВАННЯ

КСУ також визнав неконституційним п. 2 розді­лу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3206, яким передбачено, що відомості про витрати у Декларації про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру (Далі за текстом — Декларація) надаються з дня набрання чинності цим Законом (тобто з 01.07.11 р.). Такого вис­новку КСУ дійшов через те, що ст. 12 Закону № 3206, яка зобов’язує суб’єктів відповідальності подавати ві­домості про видатки у Декларації, набрала чинності лише з 01.01.12 р. Оскільки закони зворотної дії у часі не мають, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність фізичної особи, то не мож­на примушувати людей подавати інформацію про свої витрати раніше, ніж відповідний припис закону набрав чинності.

Увага! Водночас КСУ наголосив (див. абз. 9 п. 5 мотивувальної частини Рішення № 6-рп/2012), що невідповідність п. 2 розділу VIII «Прикінцеві та пере­хідні положення» Закону № 3206 Конституції України у частині подання інформації про видатки за 2011 рік не звільняє осіб від обов’язку декларувати свої доходи згідно з чинним законодавством.

Отже, заповнювати Декларацію у частині витрат (ваших та членів вашої сім’ї (Нагадуємо, що відповідно до приписів абз. 8 ч. 1 ст. 1 Закону № 3206 до членів сім’ї суб’єктів відповідальності належать осо­би, які перебувають у шлюбі, їхні діти, особи, які перебувають під опікою і піклуванням, інші особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі.)) не потрібно, ви запо­внюєте лише підрозділи, які стосуються майна та до­ходів. Якщо ви встигли подати Декларацію до того, як дізналися про Рішення № 6-рп/2012, тобто заповнили і графи про витрати, знайте, що інформацію про ваші витрати за 2011 рік перевіряти не повинні.

Редакція висловлює щиру подяку Віктору Барвіцькому,
науковому консультанту Конституційного Суду України, за консультації, надані при підготовці цієї статті.

 


В. Козіна, головний редактор
Ю. Шипілова, юрист-аналітик ВБ «Фактор», керівник проектів Правового центру підтримки місцевого самоврядування

Газета «Місцеве самоврядування» — №4, квітень 2012
Передплатні індекси:
українською мовою — 37926
російською мовою — 37925